ПРО ПОНЯТТЯ ,,ПОСЯГАННЯ’’ У КРИМІНАЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ

Постановка проблеми. Дослідження питання про поняття посягання, як одне із багатьох наскрізних кримінально-правових понять, надзвичайно важливе. У доктрині кримінального права воно може сприяти зменшенню кількості існуючих дискусій, а також – неоднозначних рішень, що приймаються в правозастосувальній діяльності.

Доцільно виявити особливості висвітлення розглядуваного кримінально-правового поняття у кримінальному законі, з’ясувати існуючі недоліки для того, щоб уникнути їх в майбутніх відповідних кримінально-правових нормах.

Стан дослідження. Розглядуване питання викликає певний інтерес у кримінально-правовій літературі. Посягання, як суспільно небезпечне діяння, яке є ознакою об’єктивної сторони складу злочину в різний час було предметом вивчення багатьох науковців, зокрема: О.О. Дудорова, В.О. Навроцького,  М.І. Хавронюка, ін. Здебільшого дане питання досліджувалося поверхово в межах загального вчення про об’єктивну сторону складу злочину, або ж зосереджувалась увага на цій ознаці лише окремих складів злочинів. Проте, наявність деяких змін у законодавстві, і привернення уваги до не врахованих раніше аспектів дають можливість по-новому підійти до його вирішення.

Виклад основних положень. Насамперед треба зазначити, що посягання є одним із багатьох наскрізних кримінально-правових понять. У кримінально-правовій літературі зазначається, що наскрізними поняттями слід вважати такі, які використовуються неодноразово і мають одне і те ж значення, які зберігають своє значення незалежно від того, щодо якого інституту кримінального права вони використовуються [1, c.74].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови вказано, що слово ,,посягати’’ означає намагатися завдати якоїсь шкоди кому-небудь, позбавити когось спокою, щастя і т.ін [2, c.1086].

Це поняття зустрічається понад 20 разів у Кримінальному кодексі (далі – КК) України. Зокрема, у ч.1 ст. 1 йдеться про ,,злочинне посягання’’, в ч.1-2,4 ст. 36, ч.1 ст. 37 – про ,,суспільно небезпечне посягання’’, в ч.3,5 ст. 36, ч.2-3 ст. 37, ч.1-2 ст. 38, ч.4-5 ст. 94 і назві ст. 110 – про ,,посягання’’, в назві ст. 181 – про ,,посягання на здоров’я’’, а в назвах ст.ст. 112, 348, 348-1, 379, 400, 443 – про ,,посягання на життя’’. Причому законодавцем запропоновано тільки дефініцію поняття ,,посягання на життя’’. Зокрема, в ст.ст. 348, 348-1, 379, 400, 443 КК України передбачено, що під посяганням на життя треба розуміти вбивство або замах на вбивство відповідних потерпілих.

Як відомо, у ст. 1 КК України міститься вказівка на загальний об’єкт складу злочину, тобто всі ті суспільні відносини, що підлягають кримінально-правовій охороні у зв’язку із вчиненням злочину за допомогою норм даного нормативно-правового акту. У ч.1 ст. 1 КК України законодавець пише про ,,злочинні посягання’’ і ,,злочини’’. На підставі цього, на перший погляд видається, що законодавець розмежовує ці поняття. Проте, про незлочинні посягання апріорі не може тут йти мова, а тому не потрібно зазначати про ,,злочинні посягання’’. Зазначені поняття мають однакове змістове навантаження. Поняття ,,посягання’’ в цій статті видається зайвим, а тому доцільно його виключити з цієї статті.

В контексті застосування поняття ,,посягання’’ в статтях 36-37 КК України, то видається наступне. Загальновизнано у кримінально-правовій літературі, що суспільно небезпечним посяганням, вчинення якого зумовлює право на необхідну оборону, визнається не тільки злочин (хоча саме він і є типовим проявом суспільно не­безпечного посягання), а й будь-яке інше суспільно небезпечне по­сягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, яка не до­сягла віку, з якого можливе настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє під впливом помилки тощо) [3, c.258]. У зв’язку із цим, не можна розуміти під посяганням у ст. 36-37 КК України тільки злочин. В п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України ,,Про судову практику у справах про необхідну оборону’’ від 26 квітня 2002 року № 1 зазначено, що щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж  необхідної  оборони,  суди  повинні   враховувати   не   лише відповідність  чи  невідповідність  знарядь захисту і нападу,  а й
характер небезпеки,  що  загрожувала  особі,  яка  захищалася,  та
обставини,  що  могли  вплинути  на  реальне  співвідношення  сил,
зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його
відбиття,  кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні
дані (вік,  стать,  стан здоров`я) та  інші  обставини [4]. На перший погляд може видатися, що в розглядуваних статтях у яких містяться обставини, що виключають злочинність діяння, поняття ,,суспільно небезпечне посягання’’ має бути змінено на ,,суспільно небезпечний напад’’. В кримінально-правовій літературі також іноді вважають, що суспільно небезпечне посягання може вира­жатися тільки в нападі, тобто на думку деяких авторів, випадки посягання, які не є нападом, не утворюють необхідної оборони, яка пов’язана із заподіянням особі, яка посягає кримінально-караної шкоди [5, c. 17-18]. Справді переважна більшість посягань, які на практиці дають право на необхідну оборону здійснюються у формі нападу. Але тим не менше не можна заперечувати можливість здійснення необхідної оборони від посягань, які не становлять нападу, напр. при незаконному позбавленні волі, при знищенні чи пошкодженні майна, тощо. Ба більше, ст. 36 КК України подібного обмеження не міс­тить. Окрім цього, ч. 2 ст. 27 Конституції України передбачає, що кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань, а у ч. 5 ст. 55 Основного Закону це право дещо деталізується, зокрема, зазначається, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.  Згідно із ч. 2 ст. 8 Основного Закону він має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Тобто, у даній статті закріплено ієрархію джерел права. Визначальне значення серед джерел права відводиться Конституції. Також варто звернути увагу на те, що відповідно до ст. 64 Основного Закону конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Теоретична можливість обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану передбачена в ч.2 цієї статті. Проте, прямо зазначено, що право, яке міститься в ст. 55 Конституції України не може бути обмежено навіть при таких умовах [6]. Таким чином, розуміння у статтях 36-37 КК України поняття ,,суспільно небезпечне посягання’’ виключно як ,,суспільно небезпечний напад’’ не відповідало б Основному Закону нашої держави, що є абсолютно неприпустимим.  

Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших зна­рядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

У ст. 112 КК України законодавцем не роз’яснено які саме дії розуміються під посяганням на життя державного чи громадського діяча, але абсолютно справедливо, що в кримінально-правовій літературі не виникає сумніву, що тут мова також, як і в ст.ст. 348, 348-1, 379, 400, 443 КК України йде про вбивство і замах на вбивство [7, c.275; 8, с. 56]. Слід відзначити, що  в судовій практиці за цією статею КК України суспільно небезпечні дії правильно оцінюються, зокрема, як замах на вбивство. Так, ОСОБА_8 була засуджена за замах на вбивство народного депутата України шляхом надсилання пакунку з тротилом і її дії були оцінені за ст. 112 КК України [9]. Склад такого злочину є одночасно і матеріальним і формальним. Як закінчене таке посягання кваліфікується не лише тоді, коли настали наслідки у вигляді смерті, а й коли виконана дія, спрямована на позбавлення життя потерпілого – має місце замах на вбивство відповідної особи [10, c. 139].

,,Посягання на життя’’ є однією із легальних дефініцій кримінально-правових понять. Видається, що таку дефініцію можна віднести до таку виду як ,,описові (казуїстичні) визначення, які розкривають зміст поняття шляхом перерахування його частин або ознак. Різновидом описових (казуїстичних) дефініцій є перелікові (екстенсійні) визначення. Переліки можуть бути вичерпними (закритими) та невичерпними (відкритими)’’ [11, c. 134].

У назві ст. 181 КК України йдеться про посягання на здоров’я людей, а в диспозиції цієї статті – про заподіяння шкоди здоров’ю людей. Проте, не зовсім зрозуміло заподіяння якої саме шкоди здоров’ю людей охоплюється даним складом злочину. В єдиному державному реєстрі судових рішень вироків по зазначеній статті не виявлено. О.О. Дудоров вважає, що поняттям заподіяння шкоди здоров’ю людей у цьому разі охоплюються заподіяння як смерті, так і тілесних ушкоджень різної тяжкості [3, c. 533].  На думку М.І. Мельника, поняття заподіяння шкоди здоров’ю людей у цьому складі охоплює заподіяння тілесних ушкоджень, фізичне виснаження організму, психічний розлад та інші небезпечні для здоров’я наслідки [7, c. 491]. З позиції П.П. Андрушка, заподіяння шкоди здоров’ю людей, яке охоплюється складом злочину, передбаченого ст. 181 КК України, може дістати вияв у побоях заподіянні легких тілесних ушкоджень, психічних розладах [12, c.505]. Перш за все, потрібно зазначити, що склад злочину, який передбачений в ст. 181 КК України є умисним, а відтак потрібно враховувати суспільно небезпечні наслідки, які заподіюються саме при наявності даної форми вини. Загальновизнано, що формальним класифікатором визначення ступеня суспільної небезпеки злочинів є санкції відповідних статей Особливої частини КК України.  Безперечно, що суспільно небезпечні наслідки, які є ознакою менш небезпечного чи однакового за ступенем суспільної небезпеки злочину мають охоплюватися даним складом злочину і не потребувати додаткової кваліфікації. Максимальний вид і розмір можливого покарання за вчинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є аналогічним до того, яке наявне в розглядуваному складі злочину. Очевидно, що даний вид тілесного ушкодження і менш суспільно небезпечні наслідки мають охоплюватися даним складом злочину.

На нашу думку, виправданим є використання поняття ,,посягання’’ у назві ст. 110 КК України, оскільки тут воно розуміється як діяння. У змісті статті даної статті уточнюється, що відповідне діяння може бути тільки у формі дії.

Висновки. Незважаючи на те, що поняття ,,посягання’’ є наскрізним воно не однаково тлумачиться нашим законодавцем, доктриною і правозастосовною практикою, що є неприпустимим, адже повинно мати однаковий зміст. Навряд чи доцільним є застосування даного поняття у всіх розглядуваних випадках у Кримінальному кодексі України.