ОБМАН ЯК НАСКІРІЗНЕ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ПОНЯТТЯ

Розглянуто таке кримінально-правове поняття, як обман. Проаналізовано особливості регламентації цього питання за чинним кримінальним законодавством України. Досліджено зміст і значення вказаного поняття у Кримінальному кодексі України та кримінально-правовій літературі. Висвітлено зміст розглядуваного поняття у роз’ясненнях і правових позиціях найвищого судового органу в Україні.  Запропоновано варіант його тлумачення з урахуванням особливостей конструкції різних складів злочинів.

10.08.2022 16:10 944

Консультация исполнителя

Дослідження питання про обман як одне із багатьох кримінально-правових понять обман є надзвичайно важливим. Це дає змогу зрозуміти, в якому значенні воно вживається у кримінальному законі, виявити позицію, наявну в судовій практиці, посприяти зменшенню кількості неоднозначних рішень працівників правозастосовних органів.

Розглядуване питання викликає певний інтерес у науковців. Це поняття частково було предметом вивчення низки вчених, зокрема, Н.О. Антонюк, М.І. Панова, І.М. Салімонова, І.Х. Халікова, Р.А. Сабітова, тощо. Здебільшого питання про обман досліджено авторами поверхнево, в межах зосередження уваги на цій ознаці лише окремих складів злочинів або ж на підставі аналізу кримінально-правових норм нині не чинного кримінального законодавства.

Доцільно виявити особливості використання даного кримінально-правового поняття у кримінальному законі і запропонувати способи покращення якості викладу нормативного матеріалу.

Перш за все варто відзначити, що обман складне і багатогранне поняття. Як правило, в побуті під обманом розуміється не вчинення певних дій, які особа повинна була вчинити, або ж вчинення нею певних дій, які призводять до іншого результату, ніж той якого очікувала обманута особа. Законодавець не надає легального визначення даного поняття. Його зміст визначається в словниках української мови, кримінально-правовій літературі і судовій практиці.

Обман  - неправдиві слова, вчинки дії і т. ін.// Невідповідність істині; те, чого немає насправді; брехня [1, c. 810].

На підставі синтезування відповідних ознак Р.А. Сабітовим було вироблено загальне поняття обману: „Обман – це спосіб впливу на людську психіку, який полягає у навмисному введенні в оману іншої особи або підтриманні вже наявного стану омани шляхом передачі інформації, яка не відповідає дійсності або умовчання про різноманітні факти, речі, явища, дії тощо з метою схилити цю особу до певної поведінки” [2, c.24-25].

 С.Ю. Романов запропонував визначення, яке досить повно відображає всі характерні ознаки обману як способу вчинення злочину: „Обман – введення іншої особи в оману або підтримання вже наявної у неї помилки шляхом передачі інформації, що не відповідає дійсності або замовчування про факти, речі, явища та інше, з метою схилити цю особу до певної поведінки” [3, с. 3].

Практично будь-який обман є аморальним. Хоча звісно, що далеко не будь-який обман є кримінально-караний. Обман в кримінальному праві має значення зазвичай як спосіб вчинення конкретного злочину. Так, законодавцем обман як спосіб вчинення злочину прямо передбачений у низці статей Особливої частини Кримінального кодексу України (далі  - КК України). Це, зокрема, ст.ст. 142, 143, 144, 149, п. 3 примітки до ст. 149, 157, 161, 173, 190, 192, 258-1, 303, п. 2 примітки до ст. 303, 409  КК України. В останньому випадку законодавцем невичерпно названо певні прояви обману (симуляція хвороби, підроблення документів). Інколи приблизний перелік видів обману зазначено в судовій практиці. Так, в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України ,,Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність від 27 лютого 2004 року № 2 йдеться про те, що обман може проявитися як обіцянка надати роботу масажистки, артистки, офіціантки, одружитися, сприяти участі у конкурсі без наміру виконати обіцяне [4].

 Розрізняють два види обману: активний обман (викривлення істини) і пасивний обман (замовчування істини). Зазвичай має місце саме активний обман. Вести мову про пасивний обман можна лише у випадку, коли винна особа була зобов’язана повідомити ті чи інші відомості, однак не виконала свого обов’язку, маючи реальну можливість це зробити. В обох випадках потерпіла особа сприймає факти у викривленому вигляді.

В судовій практиці обман розглядається як один із видів психічного впливу на потерпілу особу при вчинені злочину [4].

За формою виділяють словесний обман (усний або письмовий) та обман діяннями. Словесний обман може бути наявний в двох варіантах: в стверджувальній чи негативній формі. При наявності обману в стверджувальній формі суб’єктом злочину повідомляється наявність певних ознак чи відомостей, а в негативній формі – відсутність певних ознак чи відомостей. Інколи обман при вчиненні злочинів може бути вчинений за допомогою певних речей матеріального світу, зокрема підроблених документів, форменого одягу, тощо.

Абсолютно слушною видається точка зору, яка висловлюється в кримінально-правовій літературі про те, що обман як вид спілкування передбачає, що особа, яку обманюють повинна бути здатною сприймати неправдиву інформацію, з допомогою якої винувата особа намагається ввести її в оману. Тому, повідомлення неправдивих відомостей малолітній особі, психічнохворій, які не здатні сприймати такого роду відомості, не можна розглядати як обман [5, c. 12].

Одне із важливих питань стосовно розглядуваного кримінально-правового поняття полягає в тому, щодо кого може бути здійснено обман при вчинені шахрайства. Тривалий час загальновизнаною була позиція викладена у роз’яснені Верховного Суду України. Так, у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України ,,Про судову практику у справах про злочини проти власності’’ від 6 листопада 2009 року № 10 передбачено, що обман при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов’язковості передачі їй майна або права на нього [6]. Тобто, Верховний Суд України вважав, що обман при шахрайстві може бути здійснений лище щодо потерпілої особи. Проте, у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 5-250кс(15)16 абсолютно слушно правова позиція щодо цього питання була уточнена. Там зазначено, що до суб’єктів обману при вчиненні шахрайства належать не лише власники, а й інші особи, уповноважені на вчинення юридично значущих дій стосовно майна. Введення таких осіб в оману дає підстави говорити про опосередковане вчинення шахрайства. Оскільки стаття 190 КК не вимагає, щоб особа, яка вводиться в оману при вчиненні шахрайства, і потерпілий від цього злочину (тобто той, кому заподіюється майнова шкода) збігались [7]. На даний час ця ж правова позиція висловлена і Верховним Судом [8].

Логічно і закономірно, що наявність обману щодо певної особи впливає на кримінальну відповідальність такої особи шляхом її унеможливлення чи іншої кримінально-правової оцінки діяння. Тому обгрунтовано вказано в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України ,,Про судову практику у справах про хабарництво’’ від 26 квітня 2002 року № 5, що  якщо особа, вручаючи службовій особі незаконну винагороду, з тих чи інших причин не усвідомлює, що дає хабар (неправомірну винагороду  - Р.М.) (наприклад, у зв’язку з обманом чи зловживанням довірою), вона не може нести відповідальність за давання, а службова особа — за одержання хабара. Дії останньої за наявності до того підстав можуть кваліфікуватись як зловживання владою чи службовим становищем, обман покупців або замовників, шахрайство тощо [9].

Також інколи зміст певних злочинів по суті полягає в обмані, хоча він і не передбачений прямо способом їх вчинення. Насамперед в даному контексті варто відзначити склади злочинів передбачені в ст.ст. 201, 205, 205-1, 209, 366, 353 КК України. В цих випадках фактично в обмані полягає змістове навантаження діяння.

Так, скажімо особа вчиняє контрабанду способом приховування від митного контролю відповідних предметів, а саме їх переміщення через  митний  кордон  України з використанням спеціально  виготовлених  сховищ  (тайників)  та  інших засобів чи способів,  що утруднюють їх виявлення,  або шляхом  надання  одним товарам  вигляду інших,  або з поданням митному органу як підстави для  переміщення  товарів  підроблених  документів  чи   одержаних
незаконним шляхом або таких, що містять неправдиві дані. Суб’єкт злочину по суті обманює працівника митного органу.

Вчиняючи такий злочин як фіктивне підприємництво особа позиціонує перед контролюючими і правоохоронними органами правомірність такої діяльності, зокрема часто для вчинення інших злочинів (ст.ст. 206, 209, 212 КК України, тощо.

 При вчиненні службового підроблення і підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб-підприємців суб’єкт злочину видає документи, зміст яких безпідставно і неправомірно змінено за справжні перед відповідною особою, якій такі демонструються.  

Під час вчинення легалізації (відмивання) доходів одержаних, злочинним шляхом відповідні дії спрямовані на знищення чи приховання доказів того, що майно було одержано шляхом вчинення предикатного діяння, а також доказів існування майна в легальній сфері суспільних відносин до вчинення предикатного діяння, які вказують на належність прав на нього іншим особам. Відповідне майно перед іншими особами, в першу чергу працівниками правоохоронних органів видається як таке, що отримане на законній підставі.  

Практично аксіоматично в теорії кримінального права і в судовій практиці, що варто розмежовувати обман як спосіб заволодіння чужим майном і обман як спосіб отримання доступу до майна. Так, в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України ,,Про судову практику у справах про злочини проти власності’’, вказано, що якщо обман був лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку, грабіж чи розбій [6]. В цьому контексті варто зауважити, що в тому разі коли заволодіння чужим майном здійснювалося за допомогою обману який становить собою окремий самостійний склад злочину, то це підлягає кваліфікації за сукупністю. Так, якщо для заволодіння чужим майном шляхом обману особа видає себе за представника влади чи присвоює собі владні повноваження – представляється як працівник управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, запевняє потерпілих, що із використанням нібито наявних у неї владних повноважень спроможна розв’язати їхні питання, а потерпілі реально сприймають цю особу за представника влади, вірять в його службові можливості й під впливом цієї інформації передають особі гроші, якими та заволодіває, то такі дії в сукупності з іншим діянням мають розцінюватися як самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи й кваліфікуватися як злочин, передбачений статтею 353 КК [10]. 

Наявні випадки коли обман не передбачений прямо законодавцем як спосіб вчинення того чи іншого злочину, проте це допускає Верховний Суд України. Разом із тим, не завжди така позиція найвищого судового органу є безспірною. Так, Верховний Суд України вважає, що незаконне заволодіння транспортним засобом може бути вчинено будь-яким способом, в тому числі і шляхом обману [11; 12]. Автором цих рядків вже аргументувалася сумнівність такої позиції. Зокрема, зазначалося наступне. В п.1 примітки до статті 289 КК України зазначено, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти, вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі. Вирішуючи питання щодо способів незаконного заволодіння транспортним засобом, потрібно звернути увагу на наявне словосполучення ,,всупереч їх волі’’. Видається, що змістове навантаження словосполучення ,,всупереч їх волі’’ є іншим, ніж ,,проти їх волі’’. Коли певне суспільно небезпечне діяння вчиняється проти волі потерпілої особи, то остання про це не знає, а тому її воля не враховується. В тому разі коли суспільно небезпечне діяння вчиняється всупереч волі потерпілої особи, то вона знає і усвідомлює цей факт. Воля такої особи ігнорується і нехтується. В тому разі, коли має місце заволодіння майном особи шляхом шахрайства, то потерпіла особа ніби за власним волевиявленням, яке не справжнє, а спотворене обманом чи зловживанням довірою зі сторони шахрая передає майно. Факт протиправності заволодіння майном в момент вчинення дії не усвідомлюється ні особою, яка передає майно шахраю, ні іншими сторонніми особами. Тобто, під час шахрайства також не можна вважати, що заволодіння майном здійснюється всупереч волі потерпілої особи [13, c. 97-98].

Може бути варіант при якому обман характеризує кваліфіковану ознаку складу злочину, також не будучи прямо названим у відповідній статті Особливої Частини КК України. Так, проникнення як кваліфікуюча ознака розбою передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку) [6; 14].

Вважається в теорії кримінального права, що одні і ті ж поняття мають мати однакове змістове навантаження в межах  всього нормативно-правового акту чи навіть всієї системи законодавства. В протилежному разі ніби послаблює свою дію принцип системності у праві. Разом із тим, розглядуване кримінально-правове поняття може мати свої певні ознаки у низці корисливих злочинів проти власності. Так, обман, який застосується при викраденні чужого майна шляхом використання службового становища, має свої особливі, специфічні ознаки, які відрізняють його від обману при шахрайстві. Ця відмінність полягає в тому, що в першому випадку в основі обману (дезінформації), до якої вдається винна особа, завжди перебуває протиправне використання нею свого службового становища. Без застосування можливостей службового становища обман є недієвим і нездійсненним. Цей обман є різновидом обману, який через підвищену суспільну небезпеку і специфічні ознаки був криміналізований в окрему форму злочинів проти власності. У другому ж випадку заволодіння майном можливе без протиправного використання службового становища [15]. У складі злочину передбаченого в ст. 192 КК України обман також передбачений, як і в шахрайстві, в якості способу вчинення злочину. Проте, тут обман виступає не як спосіб заволодіння чужим майном чи правом на майно, а як  засіб ухилення від сплати обов’язкових платежів, або ж обернення  у свою власність платежів, які повинні були поступити власнику.

Таким чином, під обманом варто розуміти безпосереднє чи опосередковане введення потерпілої чи іншої особи в оману шляхом повідомлення неправдивих відомостей чи замовчування про відомості, повідомлення про які було обов’язковим з метою вчинення злочину.

 

Список використаних джерел:

 

1.Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ ,,Перун’’, 2005. – 1728 с.

2.Сабитов Р.А. Обман как средство совершения преступлений / Р.А. Сабитов. -  Омск: НИ и РИО Омской высшей школы милиции, 1980. - 79 с.

3.Романов С.Ю. Обман як спосіб злочинної діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримін. право та кримінологія; кримін.-викон. право” / Романов С.Ю. ; Харків, 1998. - 16 с.

4.Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004 року № 2 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-04

  1. Панов Н.И. Квалификация преступлений, совершаемых путем обмана и злоупотребления доверием / Н.И. Панов. - Киев, 1988. - 80 с.
  2. Про судову практику у справах про злочини проти власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 10 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010700-09
  3. Постанова Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року (у справі № 5-250кс(15)16) // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63445948
  4. Постанова Верховного Суду від 7 лютого 2019 року (у справі 489/4597/14-к) // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79846601
  5. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-02
  6. Постанова Верховного Суду України від 4 квітня 2013 року (у справі № 5-4кс13) // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://reyestr.court.gov.ua/Review/31073058
  7. Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-05
  8. Постанова Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (у справі

№5-365кс15) // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://reyestr.court.gov.ua/Review/55315147

  1. Максимович Р.Л. Про способи незаконного заволодіння транспортним засобом / Р.Л. Максимович // Pravna veda a prax: vyzvy modernych eurόpskych integračnych procesov: zbornik prispevkov z medzinarodnej vedeckej konferencie (27–28 novembra 2015). – Bratislava, 2015. – С. 96-98.
  2. Постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 569/1111/16-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 73532589
  3. Постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2013 року (у справі № 5-30кс13) // Єдиний державний реєстр судових рішень України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35794481
Якщо подобається, тисни кнопку
Не нашли ответа на свой вопрос? Тогда задайте платный или бесплатный вопрос
Підписуйтесь на B2BConsult.ua в соціальних мережах!
І будьте в курсі правових, податкових, фінансових новин України, а також нашого сервісу!

Підписатися в Facebook

Підписатися в Instagram

Підписатися в Telegram