Поділ майна подружжя після розлучення

Що є спільною сумісною власністю подружжя

Правом власності є право особи на річ та/або майно.

В сімейному праві прийнято розрізняти право особистої приватної власності чоловіка або дружини, та спільну сумісну власність подружжя.

 Відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Крім того, особистою приватною власністю дружини та чоловіка є:

- речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

- кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

- страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;

- премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Зауважте: суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

В свою чергу, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є майно, набуте під час сімейного життя. При цьому, інститут спільної сумісної власності поширюється на майно подружжя незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже заробітна плата, пенсія, стипендія, гонорар, виграш, інші доходи, одержані одним із подружжя, а також речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із статтею 62 Сімейного кодексу України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя, а частки чоловіка і дружини вважаються рівними, що кореспондується із конституційним принципом, за яким кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї (ст. 51 Конституції України).

Презумпція спільності майна подружжя знаходить своє відображення і в судовій практиці.

Верховний Суд в постановах від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), зазначив: «Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

В постанові від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19 (провадження № 61-22259св19) Верховний Суд зазначає, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Інакше кажучи, за замовчуванням майно подружжя вважається спільною сумісною власністю з рівними частками чоловіка та дружини. Той з подружжя, хто не згоден із таким підходом, зобов’язаний довести інше в судовому порядку.

Цікаво те, що підхід до тлумачення статті 60 Сімейного кодексу України зазнав трансформації. Раніше судова практика виходила з того, що позивач повинен довести придбання майна, яке він хоче поділити, в період шлюбу за спільні кошти для спільного використання. Натомість тепер з огляду на презумпцію спільної сумісної власності подружжя наводити докази на її спростування повинен той, хто її заперечує.

Позивачеві ж достатньо підтвердити, що спірний об’єкт набутий під час шлюбу. І тоді вже тягар доказування покладається на відповідача, який повинен доводити, що цей об’єкт не є спільною сумісною власністю подружжя.

Важливо пам’ятати, що після розлучення колишні дружина та чоловік залишаються співвласниками всього набутого під час подружнього життя майна та можуть користуватися та розпоряджатися ним за домовленістю між собою.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» наголошує, що розпорядження майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень Цивільного кодексу України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє.

Найчастіше саме розірвання шлюбу стає відправною точкою для поділу спільного майна, який може відбутися як на «дружніх засадах» (коли колишні чоловік та дружина в добровільному порядку поділили майно, уклавши відповідний договір), так і перетворитися в довготривалу судову тяганину із взаємними звинуваченнями та образами.

Раціональним буде не гаяти час і після припинення шлюбних відносин вирішити питання поділу майна, закріпивши такий поділ відповідним договором (нотаріальним – якщо мова йде про поділ нерухомого майна). Якщо ж в ході поділу майна виникнуть суперечки (щодо частки кожного із членів подружжя у спільному майні, порядку та способі його поділу тощо), доведеться йти до суду. І тут є певні нюанси.

Поговоримо про це далі.

Процедура поділу майна в суді

При розгляді позову про поділ майна суд з’ясовує:

• обсяг спільного майна, яка підлягає поділу (квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки, худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери тощо). Врахуванню підлягають також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї;
• частку кожного із членів подружжя у такому майні.

Про це йдеться, зокрема, і в постанові Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Як зазначалось вище, за загальним правилом частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Разом з тим, суд може зменшити частку члена подружжя, якщо він (вона) не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. І навпаки, частка може бути збільшена, якщо із членом подружжя проживають діти, непрацездатні повнолітні діти, а розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (пункт 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Під час поділу спільного сумісного майна подружжя враховується не тільки набуте майно, але й боргові зобов’язання подружжя. Висновок про це міститься в постанові Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц (провадження № 61-17824 св18) щодо поділу квартири, придбаної у кредит, який на момент поділу не погашений.

Коли обсяг майна та частки в ньому з’ясовані, відбувається безпосередньо поділ майна. І тут діють правила, встановлені статтею 71 Сімейного кодексу України:

• речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. При цьому вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя;
• подільні речі діляться в натурі;
• неподільні речі присуджуються одному з подружжя.

Стосовно неподільних речей відзначимо, що таке присудження відбувається, по-перше, за наявності згоди на це іншого члена подружжя; по-друге, за умови виплати грошової компенсації іншому члену подружжя за його частку у неподільній речі. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе в разі попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (стаття 71 Сімейного кодексу України).

Згідно із статтями 27, 30 Цивільного процесуального кодексу України позов про поділ майна подружжя подається до суду:

• за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання або перебування відповідача;
• за місцем знаходження нерухомого майна. Якщо мова йде про поділ декількох об’єктів нерухомого майна (наприклад, двох квартир та будинку), позов подається за місцем знаходження тієї нерухомості, яка має найвищу вартість.

Зауважте: якщо вимоги про поділ майна включені до позову про розірвання шлюбу, такий позов може подаватись за місцем проживання позивача у випадках, коли:

• у позивача на утриманні є малолітні або неповнолітні діти;
• позивач за станом здоров’я чи і з інших поважних причин не може приїздити до суду за місцем проживання відповідача.

Про це зазначено в частині 2 статті 28 Цивільного процесуального кодексу України. Крім того, за домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

Строк звернення до суду

(строк позовної давності при поділі майна подружжя після розлучення)

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

З позовом про поділ майна можна звернутись, перебуваючи у шлюбі. Позовна давність в такому випадку не застосовується, про що імперативно зазначено в частині 1 статті 72 Сімейного кодексу України.

Ситуація відрізняється, коли мова йде про поділ майна після розірвання шлюбу. В цьому разі строк звернення до суду становить три роки і обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина 2 статті 72 Сімейного кодексу України). Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц (провадження № 61-8081св18), від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18).

Верховний Суд України в постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-258цс15 зазначає: «Суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».

Такої ж позиції притримується і Верховний Суд в постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), де зауважує, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Отже не варто ототожнювати момент розірвання шлюбу із моментом початку перебігу строку позовної давності щодо вимог про поділ майна. І це доречно, адже якщо жоден з подружжя не заперечує право іншого на частку у спільному майні, не перешкоджає користуватись таким майном, то й підстав для звернення до суду немає, а відтак не починає свій перебіг строк позовної давності.

Разом з тим при зверненні до суду через тривалий час після розірвання шлюбу із позовом про поділ майна, позивачу потрібно буде обґрунтувати та підтвердити відповідними доказами, з якого часу він дізнався про порушення свого права на частку в спільному майні.

Звернуть увагу, що за приписами статті 76 Цивільного процесуального кодексу України доказами вважаються будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Цивільний процес оперує такими категоріями, як: належність, достовірність та достатність доказів.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Тож готуючись звертатися до суду із позовом про поділ майна подружжя через тривалий час після розірвання шлюбу оцініть свої докази скрізь призму їх належності, достовірності та достатності. Нехтування етапом збору доказів може коштувати програшом прави в суді. Але про це далі.

Наслідки пропуску строку звернення до суду

Сплив позовної давності (тобто звернення до суду із позовом поза межами встановленого трирічного строку) є підставою для відмови в позові, лише якщо відповідач заявить таке клопотання. Самостійно суд не вправі відмовити в позові на підставі пропуску строку позовної давності. Ця пряма норма частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України.

Водночас якщо позивач пропустив строк позовної давності з поважних причин, надасть докази поважності причин пропуску і заявить відповідне клопотання про поновлення, суд може поновити строк та розглянути позовні вимоги по суті.

В світлі питання початку перебігу строку позовної давності та його поновлення, заслуговує на увагу позиція Верховного Суду, вкладена в постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19).

Фабула справи: чоловік та жінка перебували у зареєстрованому шлюбі з 2002 до 2009 року. Перебуваючи у шлюбі під час спільного проживання за рахунок кредитних коштів, сторони придбали квартиру. За їх спільною домовленістю власником квартири вказали відповідача.

У березні 2018 року позивач отримала копію заочного рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 19 березня 2018 року про визнання її та дитини такими, що втратили право користування вказаною квартирою. В 2018 році позивач звернулась до суду із позовом про поділ майна подружжя, зазначивши при цьому, що про порушення своїх майнових прав на квартиру вона дізналась із рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області.

Надаючи оцінку таким доводам позивача щодо початку перебігу строку позовної давності Верховний суд зазначив: «З грудня 2009 року, тобто після фактичного припинення шлюбних відносин, позивач не проживає у спірній квартирі, посилалась у позовній заяві на те, що була змушена змінити місце проживання з зв`язку з протиправною поведінкою відповідача, неможливістю проживати разом в спірній квартирі та не сплачувала внесків за спірну квартиру. Вказані обставини свідчить про те, що права позивача на користування цією квартирою та визнання за нею право власності на спірну квартиру було порушено ще у грудні 2009 року.

Звернувшись з позовом про визнання права власності на спільне майно подружжя, позивач пропустила строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом, та не надала жодних обґрунтованих обставин поважності його пропуску, що є підставою для відмови у задоволенні заявлених нею позовних вимог, оскільки про застосування таких наслідків було заявлено відповідачем під час розгляду справи».

Тож бачимо, що суд критично поставився до визначення позивачем моменту порушення її майнових прав на спільне майно і, як наслідок, позивач втратила право на половину квартири, яка, хоч і була придбана у шлюбі, проте право власності на цю квартиру фактично було зареєстровано  на чоловіка позивача.

Зупинення та переривання перебігу позовної давності

Цивільний кодекс України оперує поняттями «зупинення» та «переривання» строку позовної давності.

Так згідно із частиною 1 статті 263 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред`явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна ****);

2) у разі відстрочення виконання зобов`язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Останній пункт наразі набуває неабиякої актуальності, адже як чоловіки, так і жінки приєднуються до лав Збройних Сил України для захисту Батьківщини від агресії з боку російської федерації.

Перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування вказаних вище обставин. З дня припинення зазначених обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Про це зазначено в частинах 2-3 статті 263 Цивільного кодексу України.

На прикладі це виглядає так: якщо до моменту призову позивача до Збройних Сил України минуло два роки позовної давності, то з моменту звільнення останнього з військової служби позовна давність продовжиться і у позивача буде ще один рік для звернення до суду.

Від зупинення строку позовної давності варто відрізняти його переривання, яке врегулювано статтею 264 Цивільного кодексу України.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Замість епілогу

Розглянувши основні правила щодо поділу майна подружжя, хотілося б приділити пару рядків цікавим, на думку автора, нюансам, з якими сторони та адвокати можуть зіткнутися на практиці, а саме:

• вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи в суді. Про це нам нагадав Верховний Суд в постановах від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18); від 18 квітня 2018 року у справі № 180/254/15-ц (провадження № 61-5231св18); від 07 листопада 2018 року у справі № 761/17775/15-ц (провадження № 61-4420св18); від 09 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц (провадження № 61-5361св18);
• ініціювання спору про поділ спільного майна подружжя та визнання права на частку в спільному майні є недопустимими, якщо це майно (грошові кошти) є речовим доказом у кримінальному провадженні та предметом вчинення кримінального правопорушення. Цей висновок знаходимо в постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 521/5435/16-ц (провадження № 61-24103св18);
• договір дарування майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним у цілому. Шукаючи підтвердження такому твердженню варто заглянути до постанови Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18)
• позов із вимогами про припинення права на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації вимагає обов’язкового внесення позивачем необхідної суми на депозитний рахунок суду, тоді як при зверненні до суду з вимогою про припинення права на частку у спільному майні внесення на депозитний рахунок суду грошової компенсації не потрібне. За вказаною судовою практикою прямуємо до постанови Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616св18).

І пам’ятайте, найкращий спосіб вирішення судового спору про поділ майна подружжя – це укладення мирової угоди, яку, доречі, можна укласти як суді першої інстанції, так і під час апеляційного або касаційного перегляду рішення суду.

Керівник Адвокатського бюро "Олени Сітарчук"

Адвокат
Олена СІТАРЧУК

[email protected]

+38 067 444 56 64