Стаття присвячена зясуванню такого наскрізно-правового поняття як порушення. Аналізуються особливості висвітлення даного питання за чинним Кримінальним кодексом України. Досліджено зміст і значення цього поняття у Кримінальному кодексі України. Показано позицію судової практики в контексті розуміння даного поняття. Наведено співвідношення понять ,,порушення правил’’, ,,порушення порядку’’ і ,,порушення вимог’’.
Постановка проблеми. Дослідження питання про поняття порушення, як одне із багатьох наскрізних кримінально-правових понять, надзвичайно важливе. У доктрині кримінального права воно може сприяти зменшенню кількості існуючих дискусій, а також – допомогти в процесі удосконалення відповідних норм кримінального закону.
Доцільно виявити особливості висвітлення розглядуваного кримінально-правового поняття у кримінальному законі, з’ясувати існуючі недоліки для того, щоб уникнути їх в майбутніх відповідних кримінально-правових нормах.
Стан дослідження. Розглядуване питання викликає певний інтерес у кримінально-правовій літературі. Порушення, як суспільно небезпечне діяння, яке є ознакою об’єктивної сторони складу злочину в різний час було предметом вивчення низки науковців, зокрема: С.В. Бабанін, В.Є. Емінов. Здебільшого дане питання досліджувалося поверхово в межах загального вчення про об’єктивну сторону складу злочину, або ж зосереджувалась увага на цій ознаці лише окремих складів злочинів.
Виклад основних положень. Насамперед треба зазначити, що порушення є одним із багатьох наскрізних кримінально-правових понять. У кримінально-правовій літературі зазначається, що наскрізними поняттями слід вважати такі, які використовуються неодноразово і мають одне і те ж значення, які зберігають своє значення незалежно від того, щодо якого інституту кримінального права вони використовуються [1, c.74].
У Кримінальному кодексі (далі – КК) України у багатьох випадках в якості вказівки на діяння в якому може виражатись суспільно небезпечне діяння використано поняття ,,порушення’’. Порушення, як суспільно небезпечне діяння, є ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке визначення цього поняття: ,,відхилення від правил, відступ від законів, невідповідність традиції, звичаям і т. ін.” [1, с. 1074].
Про порушення порядку мова йде у ст.ст. 110, 110-2, 143, 159-1, 213, 220-1, 223-2, 236, 296, 321-2, 329, 332-1, 333, 390 КК України. У деяких з цих випадків наявне певне роз’яснення даного суспільно небезпечного діяння. Так, в ст.ст. 110-110-2 КК України вказано на порушення порядку, встановленого Конституцією України, у ст.ст. 143, 329 КК України зазначено про порушення порядку встановленого законом. У диспозиції ст. 236 КК України одночасно йдеться про порушення порядку і порушення правил, а в назві цієї статті – лише про порушення правил. Це є одним із прикладів коли наявна така невідповідність форми і змісту. Безсумнівно, що в такому разі треба надавати перевагу диспозиції такої статті.
Про порушення правил законодавцем зазначено у ст.ст. 239, 240-243, 247, 248, 250, 251, 267, 272, 291, 334, 420 КК України тощо. В низці з цих випадків можна відразу зрозуміти про які саме правила йдеться. Так, в диспозиції ст. 247 КК України зазначено про порушення правил, а в назві йдеться про законодавство. Тобто, кримінально-караним є порушення правил, що містяться в законодавстві. У ст.ст. 334, 395 КК України навпаки в назві йдеться про правила, а в диспозиції чітко зазначено порушення яких саме правил є відповідним злочином за певних умов.
В інших випадках законодавець використовує словосполучення ,,порушення вимог’’ – ст.ст. 172, 209-1, 247, 267-1, 270, 271, 391 КК України. Причому в деяких з них (ст.ст. 209-1 і 247 КК України) роз’яснено, що саме варто розуміти під порушенням вимог, а саме норм відповідного законодавства.
Навряд чи виправданим є використання законодавцем паралельно вищезазначених понять, оскільки, по-перше, змістове навантаження їх є практично тотожним, а тому таке аж ніяк не свідчить про належну якість кримінального законодавства в даному контексті, по-друге, загальновизнано, що положення законів мають бути чіткими і зрозумілими, тому, що тільки в такому разі може наставати відповідальність за їх невиконання. Відсутність точності і визначеності юридичних конструкцій є свідченням недотримання вимог законодавчої техніки. Зокрема, зазначається, що особливу увагу необхідно звертати на точність термінології. Визначення термінів повинно відповідати їх змісту, що міститься в офіційній діловій мові, спеціальних науках та чинному законодавстві, а також має бути однаковим у всьому тексті закону [2, 15]. А тому виникає питання про те, яке саме поняття має застосуватися поряд із ,,порушенням’’ в якості вказівки на відповідне суспільно небезпечне діяння. Традиційно у таких випадках в основу вирішення такого роду питань береться етимологічне значення відповідного слова. Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови зазначено, що порядок – це стан, коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил і т.ін. [3, с. 1074], правило – зібрання якихось положень, що визначають порядок ведення або дотримання чого-небудь [3, c. 1100], а вимога – норми, правила, яким хто-, що-небудь повинні підлягати; офіційний документ із проханням видати що-небудь або направити кого-небудь у чиєсь розпорядження [3, c.141]. Як бачимо, наведені дефініції не є допоміжними у вирішенні розглядуваного питання, оскільки поняття ,,порядок’’ , ,,правило’’ і ,,вимога’’ роз’яснюються через інші їм подібні, а також визначення не є інформативними, тому, що мова в них йде про ,,все’’, ,,чого-небудь’’, ,,хто-що-небудь’’. Видається, що варто брати до уваги те, що у всіх вищезазначених випадках має місце порушення положень нормативно-правових актів, які мають юридичну силу закону чи підзаконних нормативно-правових актів. Такі положення традиційно втілюються у нормах. Під нормою ж у теорії права розуміють загальнобовязкове правило поведінки, яке встановлено чи санкціоноване державою. У зв’язку із цим, зокрема, навряд чи правильним є розмежуванням законодавцем правил і норм в ст. 325 КК України. Видається, що словосполучення ,,порушення правил’’ є найбільш прийнятним у вищезазначених статтях Особливої частини КК України. У якості правил порушення яких є кримінально-караним можуть виступати нормативно-правові акти різні за юридичною силою. Тобто, джерелами відповідних правил є: 1) нормативно-правові акти Верховної ради України (закони, постанови, інші акти); Президента України (укази, розпорядження); Кабінету Міністрів України (постанови, розпорядження); Міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 2) міжнародні договори, що ратифіковані Верховною радою України, які відповідно до ч.2 ст. 9 Основного Закону України є частиною національного законодавства. Разом з тим, на нашу думку, в низці випадків джерелами відповідних правил є загальновизнані норми поведінки і правила співжиття. Саме тому доцільно використовувати поняття ,,порядок’’, яке є дещо ширшим за змістовим навантаженням. Наприклад, про порушення порядку мова йде в ст. 296 КК України де передбачено відповідальність за хуліганство.
Видається, що порушення може полягати у двох формах злочинного діяння (дії і бездіяльності). Тобто, особа, на яку покладено обов’язок додержуватись порядку, вимог чи правил може вчинити заборонену дію або ж не здійснити обов’язкову дію (. Злочинна бездіяльність традиційно може бути чиста, коли особа взагалі не вчиняє обов’язкову дію чи так звана змішана при якій можливий варіант, коли суб’єкт складу злочину здійснює відповідну дію неналежним чином, а саме здійснює не всі очікувані від нього дії чи не в повному обсязі. У ст.ст. 351 і 351-1 КК України мова йде про ,,невиконання законних вимог’’. Видається, що в цих випадках по суті здійснена вказівка на порушення відповідних вимог лише шляхом бездіяльності.
Видається, що порушення тільки писаних правил, порядку чи вимог є підставою для кримінальної відповідальності особи, оскільки неписані, які передаються з вуст у вуста, не завжди є чіткі і зрозумілі і до того ж це суперечило б нормі, яка міститься в ч.3 ст. 62 Конституції України про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях [4].
Необхідно звернути увагу на те, що відповідні правила зазвичай виражаються у формі категоричної вказівки чи категоричної заборони. Необхідність в такому разі їх дотримання є безсумнівною. Разом з тим, наявні ситуації коли відповідні джерела втілені у рекомендаційній формі. Рекомендаційний характер норм таких джерел виключає обов’язковість їх дотримання. У зв’язку із цим, порушення норм, які містяться у вищезазначених джерелах права є кримінально-караним тільки тоді, коли настали відповідні суспільно небезпечні наслідки. Як зазначає В.Є. Емінов, рекомендаційний характер норми ніби залишає особі більше свободи вирішувати, як діяти в конкретній ситуації, але не знімає з неї відповідальності за помилкове рішення. Ігноруючи рекомендацію, особа бере на себе ризик настання суспільно небезпечних наслідків [5, с. 15]. Чи не найбільш яскраво зазначене питання знаходить втілення у злочинах проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Зокрема, у Правилах дорожнього руху, які затвердженні постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306 міститься знак 5.30 ,,рекомендована швидкість’’, який застосовується для позначення швидкості з якою рекомендується рух на даній ділянці дороги і встановлюється на початку цієї ділянки. Скажімо особа перевищує рекомендовану швидкість, то адміністративна відповідальність, а тим більше кримінальна не настає. Якщо ж особа, перевищує рекомендовану швидкість і заподіює потерпілій особі тілесні ушкодження середньої тяжкості, то настає відповідальність за ч.1 ст. 286 КК України. На такий приклад раніше звертав увагу Бабанін С.В. [5, с.75 ] Автором цих рядків майже не виявлено у єдиному державному реєстрі судових рішень вироків по кримінальних справах де особа була б засуджена саме за порушення таких норм. Натомість трапляються випадки засудження особи за порушення забороняючих норм, які, зокрема, базуються на певних рекомендаційних положеннях. Так, ОСОБА 4 була визнана винуватою і засуджена за вчинення злочину передбаченого в ч.1 ст. 286 КК України вчиненого при таких обставинах. В порушення п. 2.9 б Правил дорожнього руху, згідно якого водію забороняється керувати транспортним засобом у хворобливому стані, у стані стомлення, а також перебуваючи під впливом лікарських препаратів, що знижують швидкість реакції і увагу, будучи у стані стомлення, відчувши біль у серці, зупинив автомобіль і прийняв одну таблетку лікувального препарату ,,корвалтаб’’ вживання якого не рекомендується під час діяльності, яка потребує підвищеної уваги, швидких психічних і рухливих реакцій і може викликати сонливість і запаморочення. Після чого, ОСОБА 4 проявила злочинну самовпевненість і продовжила рух, не справилась з керуванням і здійснила наїзд на пішоходів ОСОБА 5 і ОСОБА 6, заподіявши останнім тілесні ушкодження середньої тяжкості [6].
Логічно і закономірно, що зазвичай вищезазначені злочини можуть бути вчинені особою, яка наділена ознаками спеціального суб’єкта на якого нормативно-правовим актом, підзаконним нормативно-правовим актом чи локальним нормативно-правовим актом покладено обов’язок виконувати відповідні вимоги, правила чи дотримуватись порядку. Проте, не виключені випадки здійснення відповідного порушення і загальним суб’єктом. Це можливо тоді, коли відповідні правила чи вимоги можуть бути сприйняті особою без відповідної підготовки практично відразу. Скажімо, що стороння особа курить на території автозаправної станції всупереч наявності відповідних знаків безпеки щодо заборони такої дії. Пункт 12 Правил пожежної безпеки для об’єктів зберігання, транспортування та реалізації нафтопродуктів, які затверджені Міністерством Палива та енергетики України від 24 грудня 2008 року № 658 передбачає, що куріння на території підприємства, за винятком спеціально визначених місць, забороняється. Дії такої особи при наявності відповідних суспільно небезпечних наслідків можуть бути кваліфіковані за ст. 273 КК України.
Варто зазначити, що в усіх розглядуваних випадках наявні бланкетні диспозиції, тобто для з’ясування змісту конкретного порушення необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.
Порушення при вчиненні вищезазначених злочинів може виражатися в одиничному акті злочинної поведінки (дії чи бездіяльності) чи в сукупності таких актів, коли відбувається порушення однакових чи різноманітних норм законодавства. В останньому випадку це, як правило, не впливає на кримінально-правову оцінку вчиненого, але безсумнівно має враховуватися судом на такій стадії застосування кримінального закону як призначення покарання.
В деяких випадках порушення є ознакою відповідних суспільно небезпечних наслідків (ст.ст. 293, 361 КК України).
Висновки. Поняття ,,порушення’’ має різне кримінально-правове значення у кримінальному законодавстві України. Доцільно вести мову про ,,порушення правил’’ у статтях Особливої частини КК України.