Деякі аспекти впровадження процедури медіації в кримінально-виконавчу систему України.

В світовій юридичній практиці поряд із традиційними, існують і альтернативні способи розв'язання юридичних конфліктів(спорів), серед яких медіація є найпоширенішою. Ефективність медіаційного способу врегулювання конфліктів вже давно визнана не тільки в Європі а й у світі.

  Медіація - це діяльність професійних посередників(медіаторів), які спрямовують учасників юридичного спору(конфлікту) до компромісу і врегулювання спору самостійно самими учасниками. Замість того, щоб зустрітись в рамках кримінального провадження(адміністративного, цивільного та ін.), сторони конфлікту добровільно приймають участь у спеціально пристосованому для цього "медіаційному провадженні" з метою вирішення свого спору(конфлікту).Інтереси сторін конфлікту при цьому знаходяться на однаковому рівні. Медіатор(який є нейтральною особою), як правило, керує процедурою медіації, стежить за дотримання встановлених правил, пропонує ідеї для вирішення спору(конфлікту). Медіатор може проводити медіацію у такий спосіб, який буде вважати доцільним, враховуючи обставини справи, побажання сторін, та необхідність ефективного вирішення спору. Ще із переваг те, що існує комунікативний аспект- спілкування з метою досягнення мирової (медіаційної) угоди між сторонами конфлікту яке буде відбуватися в присутності зобов'язаного до збереження таємниці медіатора, проходить більш відкрито та легко, ніж, наприклад, у присутності судді. Методика та тактика проведення процедури медіації різноманітні та багатогранні і мають свої особливості відносно кожної країни окремо.

  Що ж стосується європейської практики запровадження медіації, то Директива Європейського Парламенту та Ради Європи з певних аспектів медіації в цивільних і комерційних справах була затверджена ще у 2008-му році та передбачала втілення відповідних норм у законодавство держав-членів до 2011 року. Директива про медіацію закріплює основні принципи проведення та запровадження механізму медіації в національне законодавство країн-членів ЄС .

 Правовий аналіз досвіду країн Європи свідчить, що впровадження медіації в Україні потребує вдосконалення законодавства, яке регулює процес вирішення спорів альтернативними методами. На даний час існує декілька законодавчих ініціатив з цього приводу. Актуальним залишається поки що один, це проект Закону України «Про медіацію» за № 3665, який було прийнято у першому читанні й наразі триває робота з його доопрацювання та підготовки до другого читання. Тим не менш, в тому вигляді, яким представлено цей Законопроект, він є в край недоопрацьованим та дуже поверхневим, що вже на даному етапі утворює низку бурхливих дискусій навколо нього. Недоопрацьованість цього Законопроекту також виявляється і щодо застосування його в кримінально-виконавчій сфері. На даний час відсутні конкретні механізми впровадження та практичної реалізації процедури медіації в цьому контексті.

  Актуальність медіації в кримінально-виконавчій системі, на наш погляд, пояснюється таким чинниками, як зниження конфліктності(а як відомо, засуджені в їхній конфліктній взаємодії можуть стати джерелом підвищеної небезпеки), забезпечення режиму і безпеки в виправних закладах, оптимізації виховної та соціально-психологічної роботи з засудженими. Основне завдання медіації повинно зводитися до врегулювання спорів (конфліктів), а тому впровадження даної процедури в кримінально-виконавчу систему обґрунтовується також з кримінологічних позицій.

  При цьому важливо, що медіатор буде сприйматися сторонами конфлікту, як нейтральна особа, до того ж яка не є представником адміністрації виправного закладу, що в свою чергу також надасть такій особі певну «квоту довіри». Пошук компромісу в вирішені конфлікту серед засуджених за допомогою медіатора є кращим варіантом, ніж існуюча система врегулювання конфлікту представником адміністрації, в тому числі і психологом закладу.

  Європейські пенітенціарні правила прямо вказують, що «там, де є можливість, адміністрація пенітенціарного закладу повинна використовувати механізми відновного правосуддя та медіації для врегулювання спорів з засудженими та між ними» (п.56.2). Також проект Закону України «Про медіацію» № 3665 у ч.1 ст. 3 «Сфери застосування медіації» передбачає застосування такої процедури у будь-яких конфліктах (спорах), у тому числі цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних, а також в кримінальних провадженнях та справах щодо адміністративних правопорушень, також частиною 3  тієї ж статті обумовлено стадії звернення до процедури медіації, а само «як до звернення до суду (третейського суду), так і під час або після судового чи третейського провадження, у тому числі під час виконавчого провадження».

 Виходячи з цього, можна визначити основні сфери застосування медіації в кримінально-виконавчій системі України. Це:

• конфлікти серед засуджених;
• конфлікти засуджених з адміністрацією;
• конфлікти особового складу закладу з адміністрацією;
• конфлікти адміністрації закладу з вищестоящими органами КВС.

Тобто, як ми вбачаємо, сферами застосування медіації можуть бути як приватні так і публічні правовідносини( на відміну, наприклад, від Російської Федерації, де, згідно ч.5 ст.1 Федерального Закону «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участі посередника(процедуру медіації)», співробітник адміністрації виправного закладу не може бути стороною медіації, як представник публічної влади).

 Торкаючись методики самої процедури медіації в кримінально-виконавчій системі України, ми повинні розуміти, що вона повинна бути різноманітною, багатосторонньою, суб’єктивною по відношенню до конкретної категорії осіб та відносно особливостей конфліктної ситуації, але сам механізм врегулювання спорів в КВС повинен мати деякі обґрунтовані обмеження, порівняно з іншими сферами застосування медіації. Вибір варіантів врегулювання спору, коло обговорюваних  засудженими (сторонами медіації) питань, сам договір за результатами медіації та інш., повинні чітко обмежуватися Кримінально-виконавчим законодавством України, виходячи з інтересів суспільства, держави та безпеки особистості.

 Одним із загальних методологічних підґрунть, який в жодному разі не може бути обмежений, і який створюватиме умови для духовно-морального оздоровлення засуджених, повинен стати чинник духовно-релігійної свідомості, принципи якої викладені в Євангелії та інших релігійних першоджерелах - зокрема у Заповідях Блаженства , які викладені у Нагорній проповіді Ісуса Христа, миротворці утотожнюються з Синами Бога, тобто Боголюдьми ( 7-а Заповідь Блаженства). Вони розуміють і виконують Божі Заповіді не через зовнішній примус, а через внутрішню нерозривність з ними.

           Не знаємо, чи багато зараз на планеті знайдеться таких людей, та сподіваємось що вони є, якщо наш світ іще існує. Тобто, що ми хочемо сказати : медіаторами-посередниками можуть ефективно виступати тільки ті люди, які мають міцні моральні принципи, високий авторитет у соціумі взагалі, або в тій чи в іншій соціальній групі, та свідоме бажання надавати допомогу сторонам конфліктів у різних сферах між-особового спілкування. Загальним знаменником у вирішенні конфліктних ситуаціях повинні стати вищезгадані релігійно-духовні, або морально-етичні засади, відносно конкретної конфліктної ситуації, осіб сторін конфлікту таке інш.

            Хочеться сподіватися, що позитивне  вирішення хоча б 10% конфліктів, до примирення в яких залучалися медіатори, може спричинити « ефект 10-ї мавпи » - тобто до позитивного вирішення інших 90% .

    Не можна не звернути уваги ще на одну, як на нас, значущу умову медіативного процесу а отже і умову визначення з  його методикою (в першу чергу в виправних установах): належності учасників (сторін) конфлікту до однієї соціальної верстви населення, або ж пов’язаних корпоративними чи родовими стосунками, бажано в межах однієї релігійної конфесії. Якраз такий принцип умовного «поділення» і застосовується на практиці пенітенціарними установами під час поміщення засудженої (заарештованої) особи до того чи іншого виправного закладу(закладу тимчасово тримання, арештного дому, камери, бараку, тощо..)

Висновок. Отже, не зважаючи на таку актуальність проблеми впровадження медіації в правовідносинах взагалі та в кримінально-виконавчій системі України зокрема, перспективи впровадження цього процесу  найближчим часом очікувати, напевно, не варто. В підтримці та в розвитку потребують не самі методи, механізми та окремі технології застосування процедури медіації, а сама законодавча процедура як медіативного процесу взагалі так і конкретно по відношенню до кримінально-виконавчої системи. До того ж застосування медіації саме в цій сфері має дуже багато особливостей, про що сказано вище.

   Виходячи, знову ж таки, зі специфіки процедури медіації в КВС, то що стосується особи медіатора, який повинен залучатися до врегулювання конфліктів в пенітенціарних установах, то здається доцільним, щоб це була поміркована людина віком від 30 до 75 років, яка має середню(середньо-спеціальну) освіту, досвід роботи з людьми, в тому числі в кризових станах, повинен бути компетентним спеціалістом в області психології,юриспруденції, конфліктології, кримінально-виконавчого права, педагогіки, це можуть бути представники духовенства, лідери та активісти громадських угрупувань,  які пройшли відповідну професійну підготовку( в даному випадку в визначеній сфері) на курсах або семінарах за підставою навчання по навчальним програмам , які складені на основі актів законодавчої ініціативи (то й же З/п № 3665) стосовно запровадження медіації в Україні. До навчання широко залучати закордонних спеціалістів, які мають певний досвід в зазначеній сфері діяльності.

 Потрібна відповідна підготовка особового складу пенітенціарної установи, за якої буде отримано впевнену уяву про порядок застосування процедури медіації та її переконливе значення для пенітенціарної системи країни.

  На що іще вважаємо за потрібне звернути увагу – це питання оплати миротворчих зусиль медіатора. З урахуванням витраченого часу, застосування спеціальних знань, витрати психо-емоційної енергії та конкретного результату і його наслідків. Особливо цікаве це питання саме в контексті проведення процедури медіації в пенітенціарній установі, де сторони конфлікту, як зазначалося, деяким чином право-та-діє-обмежені. Мабуть, треба затвердити якийсь загально-визначений алгоритм з відповідними коефіцієнтами складності(наприклад, до установ із спеціальними умовами тримання засуджених) і задіювати його до кожного конкретного випадку медіації. Можливо, для таких установ потрібно чітко законодавчі фіксувати кошторис на проведення(організацію тощо) процедури медіації, та певним чином компенсувати витрати сторін конфлікту на винагороду медіатору за результатами процедури.

 Закордонна практика застосування медіації показує, що там, де вона законодавчо закріплена, там її ефективність різко зростає. Тому, щоб розвиток української юридичної думки в аспекті досліджень застосування медіації( а він шалений), мав би свій логічний вихід, повинен бути, нарешті, прийнятий Закон України «Про медіацію», який перед тим обов’язково повинен виноситись на громадське обговорення, щоб таки законодавець зміг осяйнути той величезний сонм правових ініціатив, зауважень щодо Законопроекту(в тому числі стосовно  застосування в кримінально-виконавчій сфері), які вже давно існують в юридичній (в тому числі науковій) спільноті.