Складність цієї виняткової правової проблеми полягає у тому, що процесуальний закон щодо визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних (щомісячних) виплат, які держава в особі її уповноважених суб`єктів владних повноважень з власної вини протягом тривалого часу не виплачувала пенсію або виплачувала у неповному розмірі.
РОЗДІЛ І. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ НОРМ ПРАВА ЗА 2009-2015 РОКИ.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. у справі № 25-рп/2009 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v025p710-09) були скасовані дискримінуючі норми законодавства, що забороняли виплату пенсії громадяни України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Як зазначено в цьому Рішенні, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», надалі - Закон № 1058-ІV, (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1058-15), держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення.
Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_984), яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що відмінність в діях, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом й загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Постановою Вищого адміністративного суду України від 05.09.2013 р. у справі № 2а-2615/11 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33358135) касаційну скаргу ОСОБИ 2 задоволено та зобов'язано орган ПФУ поновити виплату пенсії саме із 07 жовтня 2009 року.
Вищий адміністративний суд України касаційну скаргу задовольнив з таких підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, що ОСОБА 2 є громадянином України, що підтверджується копією паспорту який постійно мешкає в Ізраїлі.
ОСОБІ 2 в 1992 році була призначена пенсія за віком. З 2002 року виплата пенсії була припинена відповідно до ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-XII від 05.11.1991 року (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1788-12).
26 січня 2011 року ОСОБА 2 звернувся до УПФУ про поновлення виплати пенсії за віком, на що йому УПФУ було відмовлено з підстав неможливості перераховування пенсії, оскільки він проживає за межами України.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року пункт 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Отже, із 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».
Після прийняття даного рішення Конституційного Суду України й на теперішній час інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.
В постанові від 12 травня 2015 р. у справі № 21-180а15 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44749697) Верховний Суд України виклав висновок, що з дня набрання чинності (07 жовтня 2009 р.) Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Такі ж висновки та правові позиції Верховний Суд України виклав в постанові від 19.05.2015 р. у справі № 21-168а15 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44749465) та інших справах категорії, пов’язаної із пенсіонерами, що виїхали на ПМП за кордон.
Отже, упродовж 2009-2015 років Верховний Суд України застосовував норми Закону № 1058-ІV з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, - саме з цієї дати органи ПФУ поновлювали виплату пенсій громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
РОЗДІЛ ІІ. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА ЗА 2015-2019 РОКИ.
2.1. Поновлення пенсій із застосуванням строку звернення до адміністративного суду.
Упродовж 2015-2019 років суди усіх інстанцій, здебільшого, ухвалювали рішення про поновлення виплати пенсій із дати подання заяв до органів ПФУ, в межах 6-ти місячного строку звернень до адміністративних судів.
Така практика стала можливою внаслідок ухвалення Верховним Судом України, зокрема, постанови від 08 грудня 2015 року в адміністративній справі № 645/2730/15-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54688750).
Верховний Суд України в цій постанові, замість викладу обґрунтованого висновку, лише надто узагальнено «зазначив», «що виниклі в зв`язку з цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, - статей 99, 100 КАС України» (в редакції, чинній до 15 грудня 2015 року).
При цьому, застосувавши Закон № 1058-ІV, Верховний Суд України залишив поза своєю увагою, що слово «строк» із матеріальної норми права – ч. 2 ст. 46 «Виплата пенсії за минулий час» цього Закону, - не є строком на звернення до суду, передбаченим процесуальними нормами права – статтями 99, 100 КАС України.
(Щоправда, в цій вирішальній справі, ВСУ, скасувавши рішення касаційного та апеляційного суду, залишив в силі рішення суду першої інстанції від 28.04.2015 р. (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43810173), який шестимісячний строк на звернення до суду поновив більш, ніж на 4 роки. Проте, в подальшому, аж до теперішнього часу суди, попри триваючу протиправну бездіяльність органів ПФУ, не поновлюють пропущені строки звернень до судів, що в останніх постановах навіть Верховного Суду наближаються до 10 років та залишають позовні вимоги про поновлення виплат пенсій із 07 жовтня 2009 року без розгляду).
Така неправомірна позиція Верховного Суду України в цій ключовій справі, змінивши правильну судову практику за минулі шість років (2009-2015 роки), стала обов’язковою для судів аж до цього часу.
Як наслідок, ця позиція в подальшому була неодноразово застосована Верховним Судом України (зокрема, в постановах від 12 квітня 2016 року у справі № 462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі № 505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі № 404/4541/15-а) та Верховним Судом (зокрема, від 30 січня 2018 року у справі № 408/2861/17-а, від 20 лютого 2018 року у справі № 757/12134/14-а, від 12 березня 2019 року у справі № 441/1239/17, від 30 травня 2019 року у справі № 552/1380/17, від 08 серпня 2019 року у справі № 426/7157/16-а, від 04 жовтня 2019 року у справі № 404/4541/15-а, від 31 жовтня 2019 року у справі № 160/7699/18), - тобто на теперішній час є сталою та підлягає застосуванню при вирішенні справ цієї категорії.
Ця позиція посприяла органам ПФУ, - які систематично відмовлялись добровільно поновлювати виплату раніше призначених пенсій за віком «без обмеження будь-яким строком» (ч. 2 ст. 46 Закону № 1058- ІV), - виплачувати пенсії згідно рішень судів за минулий час тільки в межах 6-ти місяців до дня звернення до суду.
Такі дії, бездіяльність та рішення органів ПФУ є зухвалим порушенням конституційного права на соціальний захист, адже пенсія є основним джерелом існування та має виплачуватися щомісячно (ч. 1 ст. 47 Закону № 1058- ІV).
В Конституції України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80) закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною та правовою державою, в якій визнається й діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав та свобод, які гарантуються державою й, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, окрім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
При цьому, Основний Закон містить імперативну норму, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками місця проживання або іншими ознаками (стаття 24).
2.2. Поновлення пенсій без застосуванням строку звернення до адміністративного суду.
Водночас, упродовж 2015-2019 років, в деяких категоріях справ, не пов’язаних із пенсіонерами, що виїхали на ПМП за кордон, окремі колегії суддів Верховного Суду, як виняток, відступали від висновку у справі № 645/2730/15-а, зокрема: в постанові від 24.04.2018 р., справа № 646/6250/17; в постанові від 30.10.2018 р., справа № 493/1867/17.
В постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73634676) про поновлення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі, Верховний Суд виклав, зокрема, наступні висновки та правничі позиції.
Відповідно до статті 46 Закону № 1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб'єкта владних повноважень.
Оскільки судами встановлено, підтверджено матеріалами справи та не оскаржується сторонами, що припинення нарахування та виплати пенсії позивачу є протиправною дією суб'єкта владних повноважень, то відповідно до спірних правовідносин має застосовується друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.
В свою чергу, відповідно до статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2050-14) компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Системний аналіз наведених правових норм дозволяє дійти висновку, що адміністративний суд не може застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою інших складових доходу та доходу в цілому, до якого належить пенсія.
Із зазначеного вбачається, що у разі порушення органом Пенсійного фонду України законодавства про пенсійне забезпечення застосування до адміністративного позову шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду першої інстанції), має наслідком неможливість реалізувати передбачене частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право пенсіонера на виплату сум пенсії за минулий час та компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком.
З огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься в рішеннях № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013, а також на підставі аналізу положення частини першої статті 99 КАС України в системному зв'язку з положенням частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» колегія суддів дійшла до висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом.
Іноді органи ПФУ та суди не застосовують ч. 2 ст. 46 Закону №1058-IV, обґрунтовуючи свої позиції тим, що пенсії не нараховані.
На спростування таких позицій можна викласти наступні аргументи.
Згідно Закону №1058-IV (ст. 49 ч. 2) виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 Закону №1058-IV, частиною другої якої встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає й виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Верховний Суд в постанові від 30 травня 2019 року у справі № 552/1380/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82119994), попри застосування строку звернення до суду, виклав висновок, що Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009 р. є безумовною підставою для нарахування та виплати пенсії особі, яка проживає за межами України.
Оскільки, згідно пункту 1.6 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженого постановою Правління ПФУ від 25.11.2005 року №22-1 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1566-05), - заява про поновлення виплати призначеної пенсії може подаватися в будь-який час після виникнення права на пенсію, й така заява подана, отже, в органу ПФУ виникає підстава для поновлення виплати пенсії за минулий час із 07 жовтня 2009 р.
Невиплата пенсії органом ПФУ після подання заяви про поновлення виплати раніше призначеної пенсії є триваючою, винною бездіяльністю пенсійного органу, адже пенсію він зобов’язаний виплачувати щомісяця (ч. 1 ст. 47 Закону №1058-IV).
Ба більше, усі раніше призначені пенсії, уже були нараховані, а пунктом 2.8 Порядку №22-1 передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Безпідставна невиплата пенсії тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 175 Кримінального кодексу України).
В постанові від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77599774) про перерахунок пенсії ветерану поліції, Верховний Суд виклав, зокрема, наступні висновки та правничі позиції.
Застосовуючи строки у сфері права на соціальний захист, потрібно розмежовувати право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб`єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльність суб`єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде уже способом реалізації права на судовий захист. Згідно з Конституцією України право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, статтею 46, а право на судовий захист, зокрема, - статтями 55 та 124.
Строки у сфері соціального захисту застосовує відповідний суб'єкт владних повноважень або суд, у випадку, визнання рішення, дії чи бездіяльності відповідного суб'єкта протиправними та задоволення позову особи. У свою чергу, строк на звернення до суду застосовується виключно судом, як правило, на етапі прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню.
Суд також виходить з того, що у триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи. Прикладом таких правовідносин є правовідносини, що виникають у сфері реалізації прав громадян на соціальних захист (пенсійне забезпечення, виплата заробітної плати тощо).
Важливо, що предметом позову в категорії справ стосовно соціального захисту є дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, пов'язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами, а тому строк на соціальний захист та строки звернення до суду залежать також від виду відповідного платежу як форми соціального захисту з боку держави.
Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб`єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім якщо інше прямо не передбачено законом.
При застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та залишення позовної заяви без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в пергу чергу, з боку держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 164/1904/14-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, у постановах Верховного Суду, зокрема, від 22 січня 2019 року у справі № 201/9987/17(2-а/201/304/2017), від 19 березня 2019 року у справі № 806/1952/18 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80580127).
Отже, внаслідок застосування Верховним судом в цих справах статті 46 «Виплата пенсії за минулий час» Закону № 1058-ІV, громадянам України, які проживають в Україні (внутрішньо переміщеним особам) пенсію, яка не виплачується з вини органу ПФУ, поновлюють з дня припинення її виплати без застосування строку звернення до суду; перерахунок, індексацію пенсій (особливо, колишнім поліцейським, прокурорам, адвокатам), суди зобов’язують перераховувати з дня виникнення права на перерахунок чи індексацію знову ж таки без застосування строку звернення до суду.
Водночас, громадянам України, які проживають не в Україні, пенсію, яка не виплачується з вини органу ПФУ, поновлюють лише з дня подання заяви до органу ПФУ, обмежуючи виплату пенсії за минулий час 6-ти місячним строком звернення до суду, причому, в цих справах Верховний суд не застосовує ст. 46 «Виплата пенсії за минулий час» Закону № 1058- ІV.
У зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі, колегія суддів Верховного суду в постанові від 03 травня 2018 року у справі № 805/402/18 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73869341) виклала наступну правову позицію.
Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами (п. 68).
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про відмінність у діях, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (п. 69).
У цих рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території (п. 70).
Така правова позиція Верховного суду у зразковій справі вказує на необхідність застосування однакового підходу до внутрішньо переміщених осіб та громадян, що виїхали на постійне місце проживання за кордон.
РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРСПЕКТИВИ УСУНЕННЯ ВЕРХОВНИМ СУДОМ РОЗБІЖНОСТЕЙ В ЗАСТОСУВАННІ НОРМ ПРАВА.
З огляду на значну кількість справ цієї категорії, які перебувають у провадженні Верховного Суду, значення таких справ для осіб, які проживають за кордоном, з метою ефективного судового захисту їх прав, а також з огляду на положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й релевантної практики Європейського суду з прав людини, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 08 листопада 2019 року у справі № 815/1226/18 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85492847) дійшла висновку про необхідність відступу від сформованого у постанові Верховного Суду України від 08 рудня 2015 року у справі № 645/2730/15-а висновку щодо застосування строку звернення до суду. (Критична оцінка такого висновку у справі № 645/2730/15-а викладена в розділі 2.1 цього дослідження).
3.1. Аргументи із Ухвали Верховного суду про передачу справи на розгляд Великої палати Верховного суду.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду від 08.11.2019 р. справу № 815/1226/18 передано на розгляд Великої палати Верховного суду. (Особа 1 отримувала пенсію з 1979 року, після виїзду в 1999 році на ПМП до Ізраїлю виплата пенсії була припинена).
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, колегія суддів встановила наступне.
Основним аргументом касаційної скарги є те, що суди дійшли помилкового висновку, що позовна заява подана з пропуском шестимісячного строку звернення до суду, встановленого статтею 122 КАС України, а тому позовні вимоги задоволено частково, а саме з 26 липня 2017 року, оскільки у питанні поновлення виплати пенсії повинні бути застосовані строки у порядку, встановленому статтями 46 та 49 Закону № 1058-ІV .
Враховуючи встановлені судами обставини справи, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та доводи касаційної скарги, суд вважає, що у справі № 815/1226/18 є необхідність відступити від позиції Верховного Суду України (рішення від 08 грудня 2015 року у справі № 645/2730/15-а, на застосуванні якого наголошує відповідач у відзиві на касаційну скаргу від 25 лютого 2019 року), а тому справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Так, Верховний Суд України в постанові від 08 грудня 2015 рок у справі № 645/2730/15-а, в якій спір є аналогічний тому, який розглядається у цій справі (№815/1226/18), тобто щодо поновлення раніше призначеної пенсії (але припиненої відповідно до пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV) починаючи з 07 жовтня 2009 року - дати прийняття Конституційним Судом України рішення № 25-рп/2009, а не дати звернення із заявою про поновлення пенсії до органу Пенсійного фонду України, висловив правову позицію про те, що виниклі в зв`язку з цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, - статей 99, 100 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2015 року).
Суд також враховує, що така правова позиція в подальшому була неодноразово застосована Верховним Судом України, тобто на сьогодні є сталою та підлягає застосуванню при вирішенні аналогічних спорів.
Таким чином лише відступ від сформованого у постанові Верховного Суду України від 08 грудня 2015 рок у справі № 645/2730/15-а висновку щодо застосування норм права забезпечить ефективний судовий захист позивача у справі, що розглядається Верховним Судом.
Підстави та мотиви для такого відступу, зокрема, полягають у наступному.
Застосування строків при поновленні виплати призначеної пенсії.
Складність цієї виняткової правової проблеми полягає у тому, що процесуальний закон у частині визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних (щомісячних тощо) виплат, які держава в особі її уповноважених суб`єктів владних повноважень з власної вини протягом тривалого часу не виплачувала такій фізичній особі пенсію або виплачувала у неповному розмірі.
Відповідно до частин першої та другої статті 122 КАС України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту містить такі три норми.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1788-12) нараховані суми пенсії, не затребувані пенсіонером своєчасно, виплачуються за минулий час не більш як за 3 роки перед зверненням за одержанням пенсії; суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до ч.2 ст. 46 Закону № 1058-IV (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1058-15) нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2262-12) нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Системний аналіз зазначених положень законів дає підстави дійти до висновку, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Аналогічна правова позиція по іншим категоріям спорів вже сформована у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17, від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17, від 19 березня 2019 року у справі № 806/1952/18. (Висновки та правові позиції, викладені в цих постановах розглянуті в розділі 2.2 цього дослідження).
Неможливість обмеження шестимісячним строком обов`язку України як держави забезпечити реалізацію громадянином України свого конституційного право на соціальний захист, підтверджується, також встановленим статтями 256 та 257 Цивільного кодексу України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15/ed20060220/stru) трирічним строком позовної давності, який означає строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У протилежному випадку, обов`язок громадянина, зокрема, у формі майнового зобов`язання перед державою підлягав б судовому захисту протягом 3 років, а такий ж обов`язок держави перед громадянином - 6 місяцями.
Враховуючи встановлені судами обставити, нормативно правове регулювання та зазначені вище мотиви, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій дійшли помилково висновку про те, що пенсію ОСОБА 1 належить виплачувати саме з 26 липня 2017 року, тобто, з дати звернення за нею позивача до органу Пенсійного фонду України, оскільки суди попередніх інстанцій помилково ототожнюють строки звернення з позовом до суду, визначені статтею 122 КАС України, та строки, визначені для призначення/поновлення пенсії, визначені статтею 46 Закону № 1058-IV.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що з метою ефективного судового захисту права ОСОБА_1 на поновлення пенсії відповідно до статей 46, 49 Закону № 1058-IV, а також вирішення аналогічних спорів стосовно інших осіб у майбутньому існує необхідність відступити від висновку, згідно з яким «виниклі в зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, - статей 99, 100 КАС України», що сформований Верховним Судом України та міститься, зокрема, в постанові від 08 грудня 2015 рок у справі № 645/2730/15-а.
3.2. Ухвала Великої палати Верховного суду про прийняття цієї справи до розгляду на 12.02.2020 р.*
Ухвалою Великої палати Верховного суду від 10 грудня 2019 року (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86401169) ця справа прийнята до розгляду на 12.02.2020 р.
Оскільки колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
ВИСНОВКИ та РЕКОМЕНДАЦІЇ
Конституція України (статті 1, 3, 8, 22, 24, 46, 64);
Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009;
Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року №1058-IV (частина перша статті 44 «Порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії», частина друга статті 49 «Припинення та поновлення виплати пенсії», частина друга статті 46 «Виплата пенсії за минулий час», частина перша статті 47 «Виплата пенсії»);
Закон України «Про міжнародне приватне право» (статті 1, 13, 34);
Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затверджений постановою Правління ПФУ від 25.11.2005 року №22-1 (пункти 1.5, 1.6, 1.7, 2.8, 2.9, 2.22, 2.23, 4.1, 4.9, 4.10);
Постанови колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17, від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17, від 19 березня 2019 року у справі № 806/1952/18 (правові позиції, викладені в цих постановах, розглянуті в розділі 2.2 цього дослідження).
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Адвокат Десятник Володимир Олексійович,
канд. юрид. наук, доцент,
засновник-директор,
адвокатське бюро «Експерт Володимир Десятник»
17 квітня 2020 року
* Відкладено на 15 квітня 2020 року.